Улас Самчук. Гори говорять!
Ірина Вільде. Цикл "Метелики на шпильках".
Віктор Домонтович. Дівчина з ведмедиком. Доктор Серафікус.
Валерія О'Коннор-Вілінська. На еміграції.
Олена Теліга. Листування з Дмитром Донцовим.
Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр.

Богдан Лепкий. Мотря. Не вбивай. Батурин. Полтава. З-під Полтави до Бендер.

Іван Багряний. Огненне коло. Людина біжить над прірвою. Морітурі.
Василь Барка. Жовтий князь.

Ольга Кобилянська. В неділю рано зілля копала...
Панас Мирний. Повія.
Михайло Коцюбинський. Тіні забутих предків.

Василь Кожелянко. Дефіляда в Москві. Чужий. Срібний павук. Котигорошко. Конотоп. Тероріум. Людинець пана Бога. ЛЖЕNostradamus. Ефіопська січ.

Хроніки голоду!!!

Віддавна маю мрію: зробити і видати історію Галичини, але не таку, як "Історія міст і сіл УРСР", хоча принцип організації інфи мав би бути таким самим - описати кожне місто і кожне село. Це мало б бути все: архівні дані і "жива" історія, фольклор (з записами обов'язково), лексика і фонетика місцевого діалекту діалекту, антропологія, локальна топоніміка, історія еміграції з села/міста. І як обробляють поле, що ставлять на стіл на Різдво, які рушники вишивають і якими кольорами малюють вікна, як кленуть і  як путають коней, які мають забобони і які пам'ятники ставили і ставлять на цвинтарі, коли і куди їздять на базар і яких сіл/міст сусідів не люблять, які трави збирають на чай і яка взагалі там флора і фауна... Все-все :) Ідея не нова, звісно. Колись навіть хтось казав, що планують нову історію міст і сіл зробити, але чи роблять - чортзна. Це дуже копітка і складна праця не на один рік. Хай летить мрія, щоб не було пізно... 

P.S. О, їздила*м вчора в Сянки (Ви вибачте - нічого особистого, але бойків я не дуже люблю:)))). У Сянках - ніц цікавого, тому пішла гуляти в бік Пікуя, але "битим шляхом". По дорозі назад на Ужоцькому перевалі закликали мене прикордонники каву пити (так є контрольний пункт), бо їм нудно. Дуже класні дядьки виявилися. Розказували, що ті корчі наші, а смерічки вже польські. Що тут кордон не дуже часто нелегально переходять, і що косулі по кордоні бігають, і що ведмедів розвелося багато. А ще казали, що хочуть страйкувати і перекривати дорогу, бо робиться в їхніх районах неподобство. А ще вони мене відвезли на вокзал і постійно намагалися нагодувати і дати в дорогу армійські тушівки (ясно, що це неочікувано приємно:)

Це була реінкарнація - сидіти з запашною кавою, дивитися згори на ті всі пахучі цвіти, зелені-презелені трави і дерева... Щастя, мабуть. Інша реальність.

Класно було виявити, що двоє людей постять однакові фото, але один френд - на Фейсбуці, а другий - тут. Один не має аккаунту в ЖЖ, а інший - в Фейсбуці. І досі я навіть не підозрювала, що вони знайомі між собою. Файно, що у Львові люди люблять велике товариство і мають багато колєґ і знайомих. З огляду на це теорія шести рівнів знайомств (чи як там правильно) і "тісного світу" видається дуже правдоподібною. Люди - спілковиті істоти :)

Напевно тому негарно говорити, що Львів - велике село. В селах всі всіх повинні знати через особливості життя/господарювання і невелику стабільну інфраструктуру, а в містах можна жити відносно ізольовано: знайомства в містах часто випадкові і ні до чого не зобов'язують, крім кави і пива. А львів'яни просто люблять балакати і комунікувати, тому деколи здається, що Львів не такий великий, як думається в корках.

Останні два тижні сняться мені дуже неприємні сни. От нині снилося Різдво, ніяких ознак свята не було, але я знала, що то Різдво. І дідо живий снився. Питаюся сестри: а дідо ожив? Вона каже, що ні, тільки прийшов подивитися. Ще снилося, що мене і багатьох інших німці везли в концтабір, але у вагонах були лавки (як в електричках) і на підлозі валялися книжки. Я ті книжки перебирала. На кожній станції з потягу висаджували людей (ніхто не знав, навіщо), після Стрия - одразу Львів, але то не Львів на вигляд, а якесь село. І ми вийшли, і ховалися від солдат біля якоїсь копиці сіна. І від страху, що солдати вже йдуть по стежці, і нас бачать, і зараз стрілятимуть, проснулася. Відчуття, що будь-якої миті можуть вистрілити в спину - мерзенне. Жахіття, коротше. Не хочу в контабір :)

Ще якось снився сплав по вузькій і брудній річці. Ми фотографували палаци, замки і костели для якогось проекту. І я побігла через ліс до Язлівця чи Коропця, а паралельно зі мною біг велетенський вовк, але нас розділяла річка. І тут річка закінчується, вовк стрибає на мене... проснулася. Де б знайти чарівну настійку для снів без сновидінь?

Розпакувала черевики, які лежали мокрими в целофановому пакеті ще з Бугу (то було якраз 1-ого.04) (а я їх два тижні шукала, а вони - заховалися під шафою:))). Черевики, ясна річ, з болотом, бо перевзувалася поспіхом. І тепер з підошв тих черевиків проростають якісь рослинки. Весна - всюди (жага до життя!), навіть не знаю, що з нею тепер робити :)

Ну, і фоткозвіт з Бугу на ТҐ.

Друзі, ану розкажіть, будь ласка, як ви рятуєтеся від похмілля? Або від того, що прокинутися півдня не можете?  Бо вчора ніц не пила алкогольного, а почуваюся так, ніби спустошила весь запас етанолу з левандівського п'ятачка.

Ну і щоб надати постові  змісту: раптом хто хоче приєднатися:)

Чотирирічний племінник нині сказав, що я - гадюка і що мене треба спалити.Устами дитини гласить істина :)

Донедавна про Астрід Ліндгрен я знала всього небагато: це авторка історій про Пеппі, Карлсона і Блюмквіста, історій знаних здавна і улюблених. Ну хто їх не любить? Ну і ше Астрід - лавреатка премії Андерсена, завжди дитяча письменниця і класна кобіта.

А тут мені в руки втрапила книжка з її трьома повістями "для дітей молодшого шкільного віку": "Міо, мій Міо", "Расмус-волоцюга" і "Брати Лев'яче Серце". І от ці повісті не зовсім для малих дітей. Ну звісно, ці повісті про казкові світи, лицарську поведінку, щастя, родину, любов і дружбу, добро і зло. Написані ті історії гарною мовою, відповідна "дитяча" лексика, ніяких недомовок, все очевидно і зрозуміло. Але після "Братів Лев'яче серце" я плакала. То історія про двох братів, про їхні мандрівки з цього світу до чарівної країни Нангіяли, а потім - до Нангіліми. Ця повість про складний вибір між життям і смертю, про те, що смерть - не кінець, а перехід, і історія про те, що головне - віра (чи надія?), якщо віриш - побачиш світло. І ще це книжка про боротьбу, яка потребує жертв (навіть у казковому світі), і про останній вибір. Я не знаю, чи наважилася б на такий кінець, але - тільки не боятися:) А, ну і ще: "Є речі, які необхідно робити, навіть якщо вони небезпечні. А то будеш не людина, а грудка гною". 

То так звикло, що дитячі оповідання/казки/повісті - дуже недитячі, часом жорстокі. Але від їх читання задоволення не отримуєш, а від цих повістей - отримуєш. Вони крутіші, ніж "Аліса в Країні чудес". І що це цікаво: тема "як не бути гівнюком", здається, цікавить всіх письменників, незалежно від країни, часу і національності.

У 1977 за цією повістю зняли фільм. Хоч і не люблю давніх фентезійних фільмів, подивлюся все одно. Добре, що придумали торренти:) (І за двома іншими повістями також зняли фільми, що ж - є що дивитися ночами:)

Ну як можна бути такою незграбою? Дрібні травми ще більше дошкуляють, ніж перелом ноги, певно. Нічого серйозного, всього-на-всього десь вдарилася в палець, всі тапочки в крові, а коли це сталося - навіть не помітила. Таке буває часто: постійно якісь синці, порізи, подряпини - дрібне і несерйозне, але то ж всьо через те, що не дивлюся під ноги. І відчуваю себе, як промисловість Радянського Союзу з її виробничими травмами, як війська СРСР в червні 1940 р. у Буковині, як бурундучок-рятівничок Дейл... Ну ви зрозуміли - це крик душі лох - это судьба :)
У вас теж таке часто трапляється?